[vc_row][vc_column][vc_column_text css=””]
The Economist традиційно наприкінці року обирає «країну року» — не за рівнем щастя чи глобального впливу, а за найбільшим прогресом, досягнутим за останні 12 місяців. У 2025-му, після складних дискусій і порівнянь, редакція зупинилася на рішенні, яке ще рік тому здавалося б нереальним: країною року стала Сирія.
Минулорічний глобальний контекст був украй нестабільним. Торгівельні війни, загострення конфліктів у Газі та Судані, політична турбулентність у різних регіонах світу — усе це формувало тло, на якому окремі держави змогли продемонструвати витримку та інституційну стійкість. Канада, наприклад, обрала прагматичного технократа замість популіста й жорстко відстояла свої позиції у відносинах зі США. У Молдові виборці, попри тиск і дезінформацію з боку Москви, відхилили проросійський політичний курс. Південна Корея пережила серйозну спробу демонтажу демократії — і вистояла: колишній президент постав перед судом за спробу запровадити воєнний стан і розігнати парламент.
Схожий урок інституційної зрілості дала й Бразилія. Там уперше в сучасній історії країни колишнього президента, який намагався утримати владу шляхом перевороту, було засуджено до реального тюремного строку. Паралельно уряд зміг пригальмувати темпи вирубки Амазонії, хоча зовнішньополітичні симпатії до Кремля зіпсували загальну картину.
Головна інтрига цього року, однак, розгорнулася між Аргентиною та Сирією — двома країнами з принципово різними траєкторіями змін. В Аргентині президент Хав’єр Мілей продовжив радикальні ринкові реформи, розпочаті ще у 2023 році. Скорочення субсидій, демонтаж цінового регулювання та жорстка бюджетна дисципліна дали відчутний ефект: інфляція впала з 211% до близько 30%, рівень бідності зменшився на понад 20 відсоткових пунктів, а фінансова система стабілізувалася за підтримки США. Водночас країна залишається вразливою — як через політичну поляризацію, так і через особисті вади самого президента.
Та саме Сирія стала вибором редакції — і не через економічні показники, а через політичну трансформацію, яка ще недавно здавалася неможливою. Ще трохи більше року тому країною правив Башар Асад — диктатор, відповідальний за масові репресії, використання хімічної зброї, загибель понад пів мільйона людей і втечу мільйонів сирійців за кордон. Його режим тримався на підтримці Ірану та Росії.
У грудні 2024 року ситуація змінилася радикально: Асад утік з країни після того, як повстанці захопили владу. Новий лідер, Ахмед аш-Шараа, мав репутацію джихадиста, і світ готувався до найгірших сценаріїв — від теократії до повного колапсу держави. Проте ці страхи не справдилися. У Сирії не було запроваджено жорстких релігійних обмежень, жінок не змусили зникнути з публічного простору, а повсякденне життя — включно з культурою та розвагами — поступово нормалізувалося.
Попри серйозні виклики, зокрема криваві напади на меншини з боку окремих збройних угруповань і клановий стиль управління, країна у 2025 році стала менш заляканою і більш придатною для життя, ніж роком раніше. Послаблення західних санкцій дало поштовх економічному відновленню, а найважливіший індикатор змін — близько трьох мільйонів сирійців повернулися додому.
Сирія все ще стоїть на хиткому ґрунті, і ризики залишаються високими. Але в порівнянні з абсолютним мороком попередніх років, 2025-й став для країни роком реального зламу. Саме тому вибір The Economist — це не про ідеалізацію, а про визнання рідкісного й крихкого прогресу.
[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row]
